А взяти радянську армію. Агов, дами, підніміть руки, хто з вас був у радянській армії? Не на екскурсії, ні... А безпосередньо в лавах. Не вільнонайманими секретарками чи медсестрами з нормованим робочим днем і зарплатою, а простим солдатом строкової служби. У тому то й річ, що ніхто!
Не брали жінок солдатами в радянську армію, залишаючи прерогативу знати, що таке нічні піздюлини від дідів та добовий наряд по кухні тільки для вісімнадцятирічних пацанів, які часто стріляли собі в голову, дізнаючись від друзів чи батьків, що ви там вільно гуляєте та їбетесь з їхніми старшими товаришами.
У середньому півтори тисячі на рік стрілялося.
Підніміть руку, хто підшивав поламаною голкою комірець? А намотував онучі на ноги? Що, не знаєте, що таке онуча? Це така бавовняна ганчірка, брудна і сотні разів випрана-перевипрана, яку солдати аж від початку створення Червоної армії у 1918-му й аж до її розвалу в 1990-ті спеціальним робом намотували на ногу перед тим, як уставити її у важкий вонючий чобіт-кирзач, щоб пробігти крос у десять кілометрів з повного викладкою (двадцять кілограмів за спиною), отримавши стерті в кров кінцівки. Намотати то одне, а зняти разом із прилиплою шкірою — то ще більша насолода.
Але то все фігня, фізичні тортури. Загоїться, як на собаці.
Моральне вбивство особистості — ось головне зло, через яке проходили вісімдесят відсотків радянських юнаків, перетворюючись на справжній біогумус з твердою життєвою установкою «в любоє врємя бить готовим умєрєть за родіну».
А потім ви питаєте: «Ну пачєму ви такіє казли тупиє і равнодушниє, пачєму бухаєте і нє можете жить па-чєловєчєскі?».
Так а навіщо жити, коли завтра в будь-який момент родіна может пріказать умєрєть за родіну, а кто ослушаєтся, того расстрєлять.
Від цього впадаєш у якийсь екзистенційний ступор, з якого, ох, важко вирватися, знову збудивши в собі жагу до повноцінного життя. Щось ламалося в кожному, хто проходив крізь горнило радянської армії, де царював суцільний «люміній».
Не знаєте, що таке «люміній»? Ох, дами, ох...
Розповідаю старий армійський анекдот, хоча і вважаю анекдоти ознакою штучної дотепності. Знову заради вас іду на компроміс із власним інтелектом:
Прапорщик вишикував взвод і каже:
— Бійці, сьогодні нам треба розвантажити цілий вагон люмінія.
Вигук зі строю:
— Не люмінія, а алюмінія.
Допис задовгий. Натисніть тут, щоб переглянути текст повністю.