No.52106
>>52102Нічні коти люблять ЕНЕРГЕТИК!
No.52108
>>52106Коти люблять вночі дряпати диван і не сплять!
No.52110
>>52106А ще люблять сцяти в капці.
No.52144
Я не сцю в капці,я гарний нічний котик.
я буду валятися й заради засинання уявляти собі що я чарівний котик у котячому світі, фентезійному, й живу я в шинку в кімнаті під стелею, й маю там ковдру петчворк та повну скриню всіляких котячих ласощів та іграшок......
No.51956
>>51955>СЗЧда ти ахуєвший я бачу
No.51963
>>51955Я і без сзч в анамнезі на вулицю боюся ходити...
No.51964
>>51963субкультура хіккі-в-коморі набуває більше послідовників
No.51998
>>51933Немаэ бо непотребую вочевидь. Був молодше думав шо це проблема, та виявилось шо ні, варто було подумати просто деякий час.
No.52023
У мене немає друзів, бо половина з них у реальному житті тупі, і це факт, але інтернет, на мою думку, кращий. З половиною з них я просто не спілкуюся, а іншу половину не вважаю друзями.
No.51454
Той олівець, що був негарний, блідий, я малим сперечався з собою про його сталеву зелень - дивний колір, строгий, як костюм чи прибирання. Той олівець увібрав вологу, попливли відтінки в волокна соснові, та й виріс він, простягнувся він, відростив гілочки та сягнув корінням до вод підземних, чорних від насиченості. Хтось колись зрізав паросток дерева, обстругав йо до палички гладенької,зручної, мертвої.
Дивіться на цю перемогу! Вбирайте її, мов воду!
Немов хід часу розвернувся: олівець на дерево перетворюється! Тріпоче сталевою зеленню на гіллі. Й пов'язано тепер із темрявою підземних вод - сонце.
No.51515
Я жадаю комфорту, але куди б я не заповз, який би простір не був навколо - виє вітер у тому просторі, що в моїй голові. Свищить у дірку в черепі, й наносить холоду. Притиснулись мої малі розсуди й почуття по куточках одне жо одного. Нема мені спокою, скільки ззовні не оберни ковдр, нема тепла мені, бо - вітер! Бо вона поцілила в мене, та дівчина,вона все-таки поцілила в мою бідолашну голову - а обіцяла,що лишень поцілує.
No.51807
Половинка сонця проглядає крізь зіниці, але очам своїм не вірить. Не буває тачпадів і електронних табло в автобусах. "Ікаруси полетіли у вирій, любе моє". На південному краю світу керамічними плитами будівель видряпуються ліани, колисають смішних кучерявих мавп. Якщо спробувати зрозуміти, світ згорнеться важкою завісою з цитрусового шовку, зімнеться очний нерв, і стіни знову задихають, наче в лихоманці, а потім і їх не стане видно. Живий, величезний, але плоский організм, недбало складений, як ковдра. Це неправильно - робити плоть ковдрою, зрізати з кісток день за днем, втрата свідомості - за втратою свідомості.
Ми поїхали, радість моя, ми поїхали так далеко. У * в книгах так звучить метафора смерті, але що таке книги? Простирадла з чужої шафи. Не на будь-яке ліжко схиляються огрядні яблуні, не кожну подушку обсипають пилком мімози! За горизонтом подій теж є життя. Apres le gris - le monde nouveau. Він теж не завжди читав цю нісенітницю, адже коли сяяла мозаїчна червона сфера на сході, він стискав у долоні уявний компас. У тебе долонь немає. Я дам свої, щойно проростуть гарячі нерви. Вони проростуть, щойно я стану таким самим мирним і безтурботним, як ти тоді, адже як інакше тобі стикнутися з тілом, яке давно обігнало твій зріст? Ти наздоженеш його, щойно я зможу підняти тебе на руки...
No.51997
Її погляд вдихає життя у мозаїки. Світло з очей її наповнює соком акварельну порічку, килимоткану горобину. Спостерігач впливає на те, на що дивиться; коли спостерігає вона, то світові дарується життя, оскільки йому є заради кого існувати.
Її цікавість пов'язує будинки у вулицю, її відкритість створює тепло на межі шкіри і повітря, її любов з'єднує уламки в ціле.
Сонце, викладене червоною цеглою на стіні, більше не груба саморобка - воно й справді сяє: сестрі своїй шле вітання у відповідь.
Для людожерів вона - найгірший ворог, навіть коли ще крихітка, коли велич її носять маленькі ніжки з ямками на колінах. Її невинність - докір, якого людожери не можуть пробачити. А радість, з якою вона проносить цю невинність і повноту життя, викликає у них скорботу про самих себе.
Та скорбота, як мед у закритій діжці, бродить і гниє, аж поки не переплавиться на смолу. Тоді людожери починають діяти.
Але не можна розбачити те, що пізнав, не можна перестати світити, якщо ти - сонце, не можна перестати любити, якщо ти - любов. Так кожен залишається при своєму: я - зі смальтовим вином, порічковим соком; вони - зі сльозами, замкненими тугою кришкою.
No.52016
Їх можна впізнати за м'якістю м'язів обличчя - не зім'ятий його вираз. За тим, як вони фокусують погляд трохи позаду вас, наче дивляться у центр, а не на поверхню, або наче промайнуло щось важливе понад лінією горизонту. Немає перегріву в жестах, але це стабільність не млявого роду - це натяг струни.
Готовність без напруженості, відпочинок без неробства.
Їх можна впізнати за тим, як вони споглядають першого весняного джмеля, поки він чистить задні лапки одна об одну. На сварливість вони найчастіше знизують плечима.
Можливо, декого з них можна помітити за купівлею глобуса й карти, але куди ймовірніше - дверного дзвіночка: вони вже все знайшли.
Чи рішучі вони, коли піднімають завісу або вбивають прапори між каменів? Ні. Вони невимушені.
Омиваючи підвали від павутини брехні, вони більш ніж безжальні - вони зовсім не надають тій липкій структурі значення. Якщо вони вибивають заслони плечем, то лише почувши за перепоною крик. Гнів їхній у такі дні більший за злість і сильніший за ненависть, бо зумовлений любов'ю.
Люди, будьте пильні. Постарайтеся впізнати їх, якщо помітите.
Бо якщо не зберегти їх, то незабаром не залишиться нікого. Бачте, вони останні, хто повною мірою знає, що таке - бути людиною...