No.51336
Він приходить обухом по голові, зірваним з канатів гігантським глобусом прокочується потилицею, біг його не на блиску моїх очей - на вивороті їхньому. Сиплються мушлі - та зависають, немов у гелі. Час уповільнюється потроху й зовсім встає. А потім зникає.
Час, який вкрадено з буття, комусь завжди дістається. Від кого ти біжиш,мій стрімкий та білий брате? Від чого мушлі твої не населені м'якими тілами? Чия чорна рука під покровом знечасу, зниклого часу, перетворює їх на крейду, щоб нею видряпувати нечестиві рівняння на антрацитовому полотні блекаута?
Ти - сон у стилі Далі, але ти ж також - світанок на краю моделі Землі, що вирує під куполом.
Чого тобі боятися?
- Того, що він стане мною, я стану ним...
No.51352
Інтимне, немов відрощення хвоста ящіркою.
Немов приживлення скинутої зміїної шкіри назад, у рідну плоть.
No.51454
Той олівець, що був негарний, блідий, я малим сперечався з собою про його сталеву зелень - дивний колір, строгий, як костюм чи прибирання. Той олівець увібрав вологу, попливли відтінки в волокна соснові, та й виріс він, простягнувся він, відростив гілочки та сягнув корінням до вод підземних, чорних від насиченості. Хтось колись зрізав паросток дерева, обстругав йо до палички гладенької,зручної, мертвої.
Дивіться на цю перемогу! Вбирайте її, мов воду!
Немов хід часу розвернувся: олівець на дерево перетворюється! Тріпоче сталевою зеленню на гіллі. Й пов'язано тепер із темрявою підземних вод - сонце.
No.51515
Я жадаю комфорту, але куди б я не заповз, який би простір не був навколо - виє вітер у тому просторі, що в моїй голові. Свищить у дірку в черепі, й наносить холоду. Притиснулись мої малі розсуди й почуття по куточках одне жо одного. Нема мені спокою, скільки ззовні не оберни ковдр, нема тепла мені, бо - вітер! Бо вона поцілила в мене, та дівчина,вона все-таки поцілила в мою бідолашну голову - а обіцяла,що лишень поцілує.
No.51807
Половинка сонця проглядає крізь зіниці, але очам своїм не вірить. Не буває тачпадів і електронних табло в автобусах. "Ікаруси полетіли у вирій, любе моє". На південному краю світу керамічними плитами будівель видряпуються ліани, колисають смішних кучерявих мавп. Якщо спробувати зрозуміти, світ згорнеться важкою завісою з цитрусового шовку, зімнеться очний нерв, і стіни знову задихають, наче в лихоманці, а потім і їх не стане видно. Живий, величезний, але плоский організм, недбало складений, як ковдра. Це неправильно - робити плоть ковдрою, зрізати з кісток день за днем, втрата свідомості - за втратою свідомості.
Ми поїхали, радість моя, ми поїхали так далеко. У * в книгах так звучить метафора смерті, але що таке книги? Простирадла з чужої шафи. Не на будь-яке ліжко схиляються огрядні яблуні, не кожну подушку обсипають пилком мімози! За горизонтом подій теж є життя. Apres le gris - le monde nouveau. Він теж не завжди читав цю нісенітницю, адже коли сяяла мозаїчна червона сфера на сході, він стискав у долоні уявний компас. У тебе долонь немає. Я дам свої, щойно проростуть гарячі нерви. Вони проростуть, щойно я стану таким самим мирним і безтурботним, як ти тоді, адже як інакше тобі стикнутися з тілом, яке давно обігнало твій зріст? Ти наздоженеш його, щойно я зможу підняти тебе на руки...