/b/ - Балачки

Найстрашніше - це коли людина задля суспільства стає не кращою, а гіршою.

Не можу перестати повторювати цю думку. Вона настільки лячна, що повинна бути викарбована в павутинні та граниті, а для цього потрібно карбувати й огладжувати слова, поки вони не стануть як пам'ятник.

Кому цей пам'ятник? Янголам, яким не дали слова.

Бачу свою зажованість по тому, як навіть розворот автобуса, із пливкою точністю виконаний, викликає задоволення. Це на контрасті. Всі справи розкидані по кишенях, по нотатках на листівках, ні ми не можемо дати цю відсрочку, так ми обіцяли, ну та й що, помилочка, вибачайте...

Цікаво, коли я сам вибачаюся за речі яких навіть не пам'ятаю, це так само порожньо звучить? Але дякувати Богу за чемних водіїв та спритний транспорт, за чітку розмітку на дорозі й звісно за обрій десь там попереду.

Не повинно такого бути, щоб у нормальному цивільному барі брала та й грала оненінґова пісня з Лейн.

Зустрів якось чоловік у масці чумного лікаря - гарпію.
А двоглавий орел їм і каже...

Мені личить твоє кохання. Бачиш всі ці обличчя на моєму одязі? Їхнє також...

Оскільки вірші Еґеля є мовною дією, вони неверифікабельні, тобто не можуть бути оцінені з точки зору істинності чи неправдивості.

>>51301
шо-шо?

>>51311
Еґель це був скальд. Його взяв у полон конунґ, і він склав таку пісню, що його вимушені були відпустити. В пісні він схваляв конунґа, це була доволі стандартна хвала за змістом, але в ній скальд розповідає про свої відносини з конунґом зовсім не те, що є де-факто: він "гость", який "сам приплив і вийшов на берег". Але така пісня не є брехнею. Це така собі наративна атака на настрій та етику конунґа. Таку дію не оцінюють як брехню/правду, тому що це як мірити м'якість термометром (плутитаи м'яке з теплим)

Він приходить обухом по голові, зірваним з канатів гігантським глобусом прокочується потилицею, біг його не на блиску моїх очей - на вивороті їхньому. Сиплються мушлі - та зависають, немов у гелі. Час уповільнюється потроху й зовсім встає. А потім зникає.

Час, який вкрадено з буття, комусь завжди дістається. Від кого ти біжиш,мій стрімкий та білий брате? Від чого мушлі твої не населені м'якими тілами? Чия чорна рука під покровом знечасу, зниклого часу, перетворює їх на крейду, щоб нею видряпувати нечестиві рівняння на антрацитовому полотні блекаута?

Ти - сон у стилі Далі, але ти ж також - світанок на краю моделі Землі, що вирує під куполом.

Чого тобі боятися?

- Того, що він стане мною, я стану ним...

Інтимне, немов відрощення хвоста ящіркою.
Немов приживлення скинутої зміїної шкіри назад, у рідну плоть.

Той олівець, що був негарний, блідий, я малим сперечався з собою про його сталеву зелень - дивний колір, строгий, як костюм чи прибирання. Той олівець увібрав вологу, попливли відтінки в волокна соснові, та й виріс він, простягнувся він, відростив гілочки та сягнув корінням до вод підземних, чорних від насиченості. Хтось колись зрізав паросток дерева, обстругав йо до палички гладенької,зручної, мертвої.

Дивіться на цю перемогу! Вбирайте її, мов воду!

Немов хід часу розвернувся: олівець на дерево перетворюється! Тріпоче сталевою зеленню на гіллі. Й пов'язано тепер із темрявою підземних вод - сонце.

Я жадаю комфорту, але куди б я не заповз, який би простір не був навколо - виє вітер у тому просторі, що в моїй голові. Свищить у дірку в черепі, й наносить холоду. Притиснулись мої малі розсуди й почуття по куточках одне жо одного. Нема мені спокою, скільки ззовні не оберни ковдр, нема тепла мені, бо - вітер! Бо вона поцілила в мене, та дівчина,вона все-таки поцілила в мою бідолашну голову - а обіцяла,що лишень поцілує.