/pol/ - Політика

Найперше вживання множинної форми етноніма "русин", що ознаменувало його подальше повноцінне використання замість більш давнього "русь". Уривок з уставної грамоти Белзького воєводства (нині Західна Україна), 1501 рік.

"Sioło"- польськомовний львівський журнал, що видавався за сприяння українофіла Павлина Свенціцького. Звертаю увагу безосів на прикріплені нижче сторінки, датовані 1866 роком.

"Росія розповідає, що Руси немає як окремої народности; ми доведемо, що все навпаки і Москва тільки привласнює собі права слов'янської Руси - і побачимо, що вона відділиться від Європи і між нею та Заходом стане нездоланна стіна - слов'янська Україна-Русь.
Ми можемо і повинні працювати в наших власних інтересах. Будемо допомагати народному розвитку України-Руси - він сповіщає кращі дні в майбутньому "

"Хо"- казка, написану М.Коцюбинським у 1894 році. Приманлива вона насамперед тим, що, за словами літераторів, є однією з небагатьох писемних пам'яток, які за втрати Програми 1891-ого року, відображають реальні ідеї Братства тарасівців - таємної українофільської політичної організації з незалежницькими поривами. Як можна здогадатись, й сам Коцюбинський був її активним учасником. Про що ж "Хо"? Про боязнь: страх перед рідною мовою, тривога щодо публічного зізнання у своїй національній належності, а стосовно творчості українською - й поготів. Доволі гірко, що твір, написаний у часи цензури та репресій, коли будь-який майстер українського слова був змушений до кінця літ скніти в скруті, є актуальним і для сьогодення. В даному дописі я навів декілька цікавих цитат, однак й безліч залишив без уваги. Не через те, що вони менш значущі, а лиш тому, що вирвані із контексту втратять свою глибину.

"Святе письмо або вся Библия Стаpого и Hового Завіту pусько-укpаінською мовою пеpеложена" - перша повна публікація Біблії сучасною українською мовою. Укладена спільними зусиллями науковця, випускника Греко-католицької духовної семінарії Івана Пулюя та письменника православного віросповідання Івана Нечуя-Левицького.

Про становлення українців-русинів як народу та їхнє етнонімічне різноманіття з праці Миколи Костомарова "Богдан Хмельницький".
Перше зображення - видання 1859 року, друге - 1870.

Лист, адресований Юзефу Богдану Залеському - відомому польському поету та українознавцю. Написаний Миколою Гоголем українською мовою з використанням польського альфабету. Вперше опублікований на загал у польському виданні "Gazeta Lwowska" (1899, №218) разом з польським перекладом.

Дуже, дуже було жалко, що не застав Пана земляка дома. Чував, що на Пана щось напало, не то соняшница, не то завiйниця (хай присниться їй лисий дідько), та тепер, спасибо Богу, Пан буцім кажут совсім здоров. Дай же боже, щоб на довго, на славу усiй козацкiй земли і давав би чернецького хліба усякiй болізни і злидням. Та й і нас би не забував, писульки в Рим слав. Добре б було, якби і сам туди коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі.

Марш воїнів Карпатської Січі. Відзнято у 1939 році, коли Карпатська Україна, а з нею й Хуст хоч ненадовго, та все ж стали незалежними.

З колекції світлин , зроблених у Центральному державному історичному архіві, м. Львів. Метрики Володимирії.

1)Печатка зі зображенням Малого Імперсько-Королівського герба та вервичкою, виконаною в монархічних австрійських барвах. Уособлює собою владу Габзбурської корони.
2)Вступ, написаний ще за часів Речі Посполитої, наводиться двома мовами: польською та латиною.
3)Деякі записи періоду 1918-1919 рр. виконані українською мовою (правопис Желехова), що пояснюється поширенням влади ЗУНР на землі Північної Галичини.
4)Приклад цікавого прізвища- Русин.
5)Питомі українські прізвища, як от Козак, Кішка, Мельник, Мішок можна зустріти в галицьких метриках найрізноманітнішого датування.

Михайло Грушевський часто постає як людина, яка відродила забутий символ руської державності - тризуб. Однак такі сакральні речі не зникають з людської свідомості за мить. Ми не будемо говорити про Гедимінові стовпи, або ж нехитрі візерунки на козацьких клейнодах, які віддалено можуть нагадувати емблему князя Володимира Великого: цей зв'язок дуже і дуже сумнівний. Натомість звернемо увагу на Володимира Ольгердовича - князя Київського (Dux Kijoviae) та на карбовані ним монети, датовані кінцем XIV століття. Будучи першим «З Божої ласки князем Київським» за часів ВКЛ, він домагався збільшення вольготностей удільних князівств, що й вилилося в карбування власних монет. Хрестившись у православному обряді, він глибоко шанував традиції Русі, отож над власним гербом зображав й тризуб Рюриковичів.

Про те, що Тарас Шевченко гейби ніколи не вживав етноніму "українець" чули сливе всі , хто знайомився з його творчістю дещо краще, аніж на рівні шкільного матеріалу. Й річ у тім, що це правда. От тільки правда не вся. Дійсно, розгорнувши збірник "Кобзаря", око легко вловлює на сторінках такі екзоніми, як "москаль", "німота"/"німчура", "турчин", "лях", а от про українців-русинів ні гич нема. А втім, цей міт розвіюється офортом "Дари в Чигрині 1649 року" за авторством вже згаданого нами славнозвісного поета. Знизу прикріплено два зображення:власне, офорт та уривок з нього.

Я це вже не один раз кидав, але все ж.

Відомі мапи, проте доволі важливі для розуміння та підкріплення теми, яка піднімалася в попередніх дописах нитки. Чітко видно межі розселення русинів та їхнє ототожнення з українцями.

Із каталога Чезаре Вечелліо "De gli Habiti Antichi e Modérni di Diversi Parti di Mondo" (Венеція, 1590 р.). Зразок одежі заможного русина кінця ХVI ст. Те, що йдеться саме про українців, видно з опису, поданого на іншій сторінці: "Русини межують з московитами, лівонцями та литовцями, з якими їхні провінції часто ведуть великі війни. Вони носять високі капелюхи з оздобленням на вершині. Жупан, який довжиною до половини ноги, підперезаний та застебнутий на грудях, з напіврукавами й дуже високим коміром. Здебільшого використовують у бою лук."

Про межі розселення русинів та кордони Руси зі збірки Я. Головацького "Вінок русинам на обжинки"(1848).

Проєкти державного прапору України, надіслані громадянами в 1991 році.
Наразі зберігаються в архіві ЦДАВО.

Нині, згадуючи українців, які зробили чималий вклад в розвиток російської літератури, більшість назве Гоголя й лиш невелика кількість справді обізнаних українців-русинів - Чехова. Для тих, хто не знав, що Чехов був українцем, або ж знав, проте не бачив ориґінальних текстів й створено цей допис. Частіш за все Антон Чехов йменував себе хохлом, чи малоросом (тоді ці етноніми, як і "москаль" не мали негативної конотації). Малоросом він писався й у Всеросійському переписі 1897 року, а у 1902 році в розмові з Лазаревським сказав таке: «Я настоящий малоросс, я в детстве не говорил иначе, как по-малороссийски».
В описі до кожного зображення наведено джерело та коротке пояснення викладеного.

1. Джерело: "Чехов : 1860-1904 : биографический набросок" / О. Ізмайлов./1916

Як видно з цього уривку, дід Антона Чехова мав українське прізвище Чех. Назвисько Чехов з'явилося в результаті штучної заміни на більш російський манір.

2. Джерело: Лист А. С. СУВОРИНУ
31 березня 1892 року

Тут Чехов розповідає про свою любов до таких типових будь-якому українському селу, але дивакуватих в Росії побілених хатин та колодязів-журавлів. Її він пояснює своєю "хохляцькою кров'ю".

3. Джерело:Лист А. С. СУВОРИНУ
18 листопада 1891 рік

В даному уривку можемо переконатися, що Чехов вважав українців(хохлів) за справжній народ, а не просто підетносом російського народу.

4. Джерело: І.А.Бунін. Чехов

Бунін розповідає про своє знайомство з Чеховим та взаємини з письменником.

>>2170
1. Джерело:Лист А. І. СМАГІНУ
4 січня 1892 року

Заньковецьку, яка в Російській імперії писалась малоросіянкою, а в СРСР українкою, та якою Чехов щиро захоплювався, сам Чехонте відносив до хохлів, як, власне, й себе. Цікава й наявність української мови в листі, записаної ярижою: "Украйна нэ забудэ".

2. Джерело:Лист А. І. СМАГІНУ
30 січня 1892 року

Наявність українізмів у мовленні Чехова, а також трішки гумору.

3. Джерело: Лист А. С. СУВОРИНУ
20 грудня 1889 року

Знову ж, підкреслення свого українського походження.

>>2171
1. Джерело: Лист Л. А. СУЛЕРЖИЦЬКОМУ
25 листопада 1903 г.

Чехов висловлює радість з приводу зміни думки співрозмовника щодо "хохлів", до яких і сам належить.

2. Джерело: П. Ф. ІОРДАНОВУ
10 листопада 1901 року.

Чехов любив українську мову й навіть незаконно привіз у Росію книги, написані українською із тодішнього австрійського Львова.

3. Джерело: Лист АВГУСТИНУ ВРЗАЛУ
14 серпня 1891 року.

Чехов на прохання Врзала дає короткі автобіографічні відомості, де знову ж згадує про свого діда-малороса(українця).

Унікальні кадри урочистого відкриття пам'ятника нашому кобзарю Шевченку у Вашингтоні. Тоді, в далекому 1964-ому, до столиці Злучених Держав Америки прибуло більше ста тисяч українців-русинів з усіх куточків земної кулі.

Мало хто знає, а проте ориґінальна композиція Миколи Лисенка "Молитва за Україну" за автоґрафом Олександра Конинського починалася рядками: "Боже великий, єдиний, Русь-Україну храни". Сучасна та загальновідома версія з'явилася аж через 30 років з-під пера українського диригента О.Кошиця. Плекаймо глибоку надію, що колись українці з гордістю йменуватимуть себе русинами, та на наших теренах з новою силою гучатимуть старі, але такі назрілі мотиви. Бо лиш з такою свідомістю вороги як внутрішні, так і зовнішні не зможуть скувати нас путами брехні та затягнути в свою гавру ще на триста довгих років неволі.

«Синій колір, як чисте небо південної Русі, ясний, погідливий, як душа щирого не скаженного Русина, зображав мир і спокій, якого до розвитку нашого народного потреба. Золотий колір, як ті зірниці на яснім небі, зображали ясне світло, до якого нам прагнути належить.»

(Яків Головацький про український, себто русинський прапор)

ЛИСТ КСЕНОФОНТА КЛИМКОВИЧА ДО МАРКА ВОВЧКА.

Вельми шановна Пані!

Не прогнівайтеся, Ваша Милость, що я, незнакомий Вам чоловічок осмілів на стілько, щоб моїм писанням, нежданим і незванним, Вам якусь часинку наскучити. Но се вже так водить ся на світі: чим хто більше заслужив собі у людей і любві і слави, тим більше вони єго нудять своїми шанобами. Мабуть Вам, Милостива Пані, не тайно що Ваша слава широко-далеко тягнула вже по Словянському світу, і що не найде ні одного свічного, свого народность щиро любящого чоловіка між тим 15-міліонним народом, которого молоденьку словесность Ви обдаряете вічно-цвітущими квітами Вашої як весна прекрасної Музи, — не найде, кажу, ні одного щоб не почув для Вас горячої вдяки і незагасної шаноби у своїм народнім сердці. Не подивуйтеж про те, Ваша Милость, що і в мене, одного — та чей не першого і не самого — из тисячей Ваших почитателів: чим душа повна, тим і переливаєть ся; що і я не видержав уже стояти одалеки з шануючим мовчанням, та таки осмілів поклонити ся Вам своїм нерічивим словом. Коли виноватий то будьте ласкаві, простить мене, — бо і як же тут не завинити?…

А в мене, щоб знали, єсть ще таки инша і важна причина, поклонитись Вам і подякувати. Ви пошанували наших Галичан одним из пречудесних творів Вашого — сказав би, од самих грацій подарованного — пера, посилаючи для тих наших починкових, та тому таких неудачних іще „Вечерниць“ першу часть Вашої повістки: „Пройдисвіт“. Я читав її, я видів почерк Вашої руки, я божеволів з радости, я… увобразіть собі, прошу, що діеться, коли кому лучиться побачити у живі очи дорогеє письмо славного чоловіка, которого любять — ні! — обожають?… Що ж инше, як не те, що він кинеться і жарко цілуватиме кожну строчку письма, що як би живе стоіть собі на папірі, та неначеб то промовляє: се я, которого ти обожаеш! Спасибі Вам, — великий спасибі! Я объявляю отсе од имені всіх вечерничників сиріч: від имені всеї нашої молодої идеею нашої малоруської народності на-скрізь проникнутої интелігенціі, від имени всеї а всеї молодежи, від имени всіх розумних, незапроданних і незакуплених, живу гадку живою душею понімаючих старших! Усі ми превиджуем, що неоціненним уділом Вашим в наших „Вечорницях“ становиться нова епоха в нашій галицькій письменності. Проте іще раз повторяю наше: спасибі!

Тут належить сказати кілька слов за наши политичнё-лїтературні відношення, щоб вияснити, длячого тії Вечерниці, наш перший щирий народнё-словесний подвиг, такі собі слабенькі як тее мабуть Ви самі уже завважали, переглянувши 16 номерів сёго письма, которе ми для Вас на руки панаБернатовича послали. И рад би в царство, та гріхів багацько! Гріхи то книжницькі та фарисейскі, в которих ми бідні Галичане заковизнули.

От як воно і сталось. Утворилась було у нас ще до 1848 року невелика партія сами Царслависти та Москвофіли. Од 1848 року, коли то ми Галичане пробудилися до життя народнёго, отся партія гаразд більшала. Нещастя хотіло, що вона всю нашу літературу під свою власть загорнула: і литературні органи і видавання книжок школьніх і професорські посади так на универзитеті, як і по гімназіях, одним словом все, що могло служити для розвою нашого народнёго слова. Вона, замість образовати народню мову, заправляла молодіж нашу в якомусь язикові, которим у нас, ба навіть в Московщині не говориться, а то все тому, аби колись виступити явно в чисто-московськім строю. Очевидно, що наша молодіж не робила ніяких поступків в науці того язика, бо таким язиком (що справді е як-би якась екзотична рослина) у нас ніхто в живих людей, а навіть самі книжники-фарисеі не говорять, — а як які, то і совсім нерозуміють. Тим воно і сталось, що теперь, коли ввесь молодий мир почув сильно і узнав ясно потребу одного письменного малоруського язика, і то такого, який образують на Украіні, коли, кажу, в тій идеї удалось нам помимо всіх забігів володіющого у нас царславистичнёго москвофільства, основати один одинісенький орган: „Вечерниці“, сталось, бачите, таке, що теперь нема у нас аби одного писателя, який хоч трохи умів би нашу українську мову! — Недавно тому лучилось, що кілька українських книжечок досталося „в неосвящениї, хлопоманськиї, украінофілськії руки“ нашої молодіжі на злость всім Царславистам і Москвофилам. Тут нам новий світ показався. Восторг і восхищения несказанне! Усі теперь нічого не бажають, як тілько познакомитися з українською літературою, з всіми а всіми ділами, які пишуть ся на Вкраїнї, учитися найпільнійше тієї мови, і приймити її безусловно в письмі і товаришеськім розговорі, — одним словом: становити один тісний союз народній, і одну самостайню народню словесность з нашими за-Збручевими братьями Українцями.

Наші книжники, страх, як бояться того впливу української письменности на нашу молодіж. Вони бачать тут конець своёго панування. Усіми силами старають ся вони, аби у нас не розширялися книжки українські. Вони дотеперь уміли так упораться, що „Основи“, котора уже, славити Бога, другий рік виходить, лиш дві перші книжки довелось нам читати. Нечуване діло!

Щоб сему лиху зарадити, завязало ся у нас товаришество: запренумеровали „Основу“, і через одного тутешнёго купця (Диметом зовуть) веліли собі спровадити всїх українських книжок, які теперь в Питері друкуються, — з кожної хоч по 100 екземплярів, щоб бодай самим лучшим із наших по одній досталося. Та ба! Уже ж бо ми другий місяць, чи й не більше, дожидаємся, а все такі ані тої „Основи“, ані тих книжок не бачимо. Такий то трудний оборот межи Галичиною а сусіднёю Россіею, неначе з далеким Китаєм! Но єсть сподіватися, що сими днями достанемо уже і книжки і „Основу“. Тоді начнемо учитися, зачнемо инакше писати в наших „Вечерницях“, народна ідея побідить всіх книжників і фарісеів, бо

„В своїй хатї своя правда,
„И сила і воля!“

як мовляв наш народній геній, вічної памяти нашТарас Шевченко, которого дух завсіди підкріплятиме нас у святій борбі за правду і за волю!

От і закінчаю моє предовжезне письмо. Извиніть, щом пропустив з уваги головне і перше правило, яке заховати належить в писанню листів — що я прогрішив, кажу, великою глаголивостию. Іще лишь прибавляю нашу низеньку просьбу: будьте ласкаві, Ваша Милость, прислати нам продовженнє Вашої прекрасної повісти за котору дякуємо Вам з усёго сердця, бо од того зависить піднесеннє поваги тих наших Вечорниць перед читаючим світом, а через те саме і побіда нашої ідеї. Вашу правопись заховаємо з дипломатичнёю точностию; я сам заньмуся коректою того друковання, аби ані найменьша погрішка друкарська не взялася.

А поки що, маю честь поручатися Вашій Милості, наша Словутная Пані,

Ваш слуга і почитатель Ксенофонтъ Климкович.

Львів, дня 25-го Мая — 6-го Червця 1862.

Подав В. Доманицький

РУСИНИ ЧИ УКРАЇНЦІ?

В часі великої мовної, підручникової і національної боротьби, яка оце ведеться на нашому Підкарпатті між трьома напрямами, вороги нашого відродження пустилися шляхом епіґонів і на спосіб червоних аґітаторів і підлих хитрунів софізмами дурять наш бідний нарід. Не дивуємося їм, бо свідомі самі, що правди не мають за собою, стараються вони прикритою брехнею з’єднювати собі сторонників, тримаючися засади, що кожний середник, хоча б і найбільший злочин, — є добрий, якщо їм помагає до осягнення їхньої цілі.

В повному хаосі понять, який панує між нашим народом — і тверді русскіє і домашні прославлені неділянці закинули вудицю до каламутної води й хитро ловлять людей. Кажуть, що ми були русинами, тож маємо ними бути й далі, училися з руських книжок, тож маємо з них учитися і далі, русинами були наші великани: Духнович, Павлович, Добрянський, Кралицький, Попрадов і т.д. — тож русинами маємо бути й ми, а не якимись українцями. Закидають нам "українофільство" (хоч ми правдиві українці, а не українофіли!), добачують у нас впливи галицьких еміґрантів, бачучи між еміґрантами і соціалістів, і комуністів, і безбожників — оскаржують нас, що ми всі соціалісти, комуністи й безбожники, українців малюють як рогатих чортів, що прийшли винищити наш нарід і на кінець кричать: дивися, русине, які чорти ті українці і чи ти хотів би мати з ними щось спільного? Ні, лиши їх, бо ти ніколи не був, не є й не будеш українцем, а до смерті останеш русином, бо русини були твої предки й руська мати тебе породила, а руська мати може лише русина породити, а не якогось рогатого українця. Гарна й хитра софізма, яка не одного може збаламутити.

Русини ми, чи українці? Безперечно, що ми русини! Так відповість кожний національно свідомий чоловік на Підк. Русі, в Галичині, на Буковині й у Вел. Україні, якщо він не хоче бути підніжком і грязею чужого народу. Але тоді чому ми самі називаємо себе й позволяємо, ба й домагаємося, щоб нас називали й узнавали українцями? Чи ми вже покинули назву "русин" і виреклися її? Ось, саме відповідь на це питання треба пояснити нашому народові, щоб, будучи русином-українцем, не дався обманути всяким лжерусинам з під прапора Фенцика чи "Неділі".

Назви "русин" ми не вирікаємося й не покидаємо її. Нею називалися наші славні князі в Київі й у Галичині й на Підкарпатті, нею називалися наші великі предки, нею називаємося і ми. Ця назва нам була і є дорога і свята. Але коли ми днесь на перше місце видвигаємо й завше підчеркуємо назву "українець-український", то це робимо для того, щоб відрізнити себе від тих, що сталися зрадниками нашого народу й як вовки в овечій шкірі іменем "русини", іменем руського народу, іменем ніби руської культури за мадярські пенґе, за польські золоті туманять і продають русина. Вкрали нашу назву "русини" й нею послугуються в своїй юдиній роботі. Щоб отже відособнітися від тих справдішних яничарів і зрадників, ми перестаємо вживати стару нашу назву "русини", а вживаємо нашу не много молодшу назву "українці". І цього нашого поступовання ніхто не може нам брати за зле. Подібну аналогію маємо й у церковній термінолоґії. Напр., усі хрещені називаються християнами, то є не всі є членами правдивої Христової Церкви. Ото ж, щоб себе відосібнити від усяких відступників, члени правдивої Церкви Хр. називаються ще й осібним, більше спрецизованим іменем "католики". Не покидають назви "християне", але більше видвигають назву "католики", бо ж ім’я "християне" присвоїли собі та ним ошукують людей цілі сотки найрізнородніших, собі цілком противорічних сект, як це зробили й наші вороги з нашою назвою "русина".

Другу, ще свіжішу аналоґію маємо в сьогоднішній Галичині. В усіх трьох галицьких єпископствах заборонено в богослуженнях уживати назви "православні", а на її місце вживають назви "правомірні". Галицькі єпископи зарядили так тому, бо московські аґітатори цареславної схизми з тією нашою стародавньою назвою йшли між гр.-кат. вірників і поволи перетягали їх на схизму. Чи покинули наші галицькі браття назву "православні"? Ні, не покинули, тільки більше видвигають назву "греко-католики чи католики", щоб тим відрізнити себе від тих зрадників Церкви Христової, що підшилися під назву "православні" й нею воюють і шкоду роблять!

Ті дві аналогії нам цілком вистарчають. Ми так само не перестаємо бути русинами, тієї назви не покидаємо, вона нам свята й тепер, але коли під цю назву підшилися всякі свідомі чи несвідомі шкідники, які ні нашої мови добре не знають, ні духом нашого народу не живуть, а тільки служать чужим інтересам, на знищення нашого народу, тоді ми мусимо видвигати другу нашу назву "українці", щоб більше підчеркнути нашу нерозривну одність із великим укр. народом і щоб ясніше зазначити, що ми нічого спільного не маємо з тими, що, називаючи себе русинами, туманять і продають наш руський нарід.

Про це писати й це людям пояснювати треба саме сьогодні, коли по наших селах і по наших "Просвітах" русофільські аґітатори збирають підписи на "руські" учебники. Отже, українське свідоме громадянство, до роботи!

Борітеся — поборете!

АВГСТИН ВОЛОШИН до газети "Свобода", Ужгород , 1937 рік.

Вибачте, що трішки "засрав" бірду цим. Просто вважаю за потрібне поширювати таке. Можете самі висловитися з приводу цієї теми.

Разом з тим розумію, що все це немає сенсу, це буде іграми максимум 15 калік поки в нас більша половина країни совкофікована. Через те, що Україна ціле століття ґвалтувалася і побивалася червонофашистським режимом.

Але все ж, чим не цікава тема?

>>2153
А хіба те, що Україна - Русь не є очевидним без перейменовування у русинів? Українець - це одна з багатьох назв народу, що проживає на теренах сучасної України. Сама назва "українець" не заперечує спадщини Русі, тож не бачу причин перейменовуватися.

>>2179
Я й не закликаю до перейменування, власне.

>>2180
Принаймні, найближчі роки.

>>2180
Тоді вважаю цілком правильним рішення, щодо поширення факту про те що русини то і є українці, бо в нас, як і в світі в цілому, вважають русинів чимось окремим від українців, хоча, як правильно зазначав один з ведучих каналу "історія без міфів", хмельницький називав себе русином, а у Бандери в паспорті теж було написано "Русин", але про приналежність цих двох осіб до українського народу ніхто не сперечається.

>>2182
Назва "українці" почала поширюватися в 19 столітті та закріпилася в 20 просто.

>>2183
Дивився колись польський документальний фільм, де говорилося, що слово "Україна" та "українці" почало витісняти "Русь" та "русинів" із заснуванням січі. До речі, сам фільм мене вразив. Ще ніколи я не чув настільки багато схвальних слів про українців, навіть від самих українців, а тут на тобі - поляк хвалить Україну.

>>2184
1. Скинь. Чи ти ппро Єжи Гофмана, який зробив Вогнем і Мечем ще?
2. Але після падіння козацтва в 18 столітті ми були вже півднерусами, малорусами.

>>2185
> Чи ти про Єжи Гофмана
Так, про нього. Коли дивився Огнем і Мечем, думав, що в нього якесь погане ставлення до українців, бо виставляв їх як якихось пияків і голодранців, які з голим пузом біжать на гармати та просто якимось дивом виграють битви, але тут він мене здивував.

> Але після падіння козацтва в 18 столітті ми були вже півднерусами, малорусами.
Це скоріш вже під впливом Москви. Хоч ці терміни вживалися і раніше, але не мали поганого та принизливого забарвлення.

Хоча, колись я ще бачив відео з зовсім іншими думками, де якийсь польський дід говорив, що українці - це не нація і взагалі не люди, а Україна повинна бути розділена її сусідами, в нього навіть було якесь відео про білорусів з подібними словами, але усі його слова дуже легко спростовуються, навіть середньостатистичним українцем, то скоріш на недолугість поляків розраховано.

>>2187
Кидай

>>2188
Тільки воно польськомовне, але сама назва відео вже говорить про його зміст.

https://www.youtube.com/watch?v=jSVxuQox_PA

>>2189
Rozumiem jezyka polskiego, все добре.

>>2189
Майже нічого не розумію, але бомбить.

>>2191
Я усього відео не дивився, бо не дуже приємно таке слухати та і давно це було. З того, що пам'ятаю, він говорив, що українець асоціюється з кріпаком, ніякої української еліти не існувало, уся еліта, що була на українських землях, була або польська, або російська, держави також не мали ніколи своєї, українці ніколи нічого не збудували. Історію він нашу взагалі з Хмельниччини рахує, здається, бо про Русь нічого не чув, може у другій половині відео, але дивився тільки першу половину. Особливо смішно було чути, від нації, що дрочить на папієжа і в країні якої церков відіграє дуже велику роль, що українці занадто релігійні. Усі його аргументи дуже легко спростовуються, навіть не надто освіченим українцем.

Meh.

>>2233
Ну хоч "малорусов'є", а не "малоросов'є".

Карикатура на Ігнація Падеревського- всесвітньовідомого піаніста, прем'єр-міністра відродженої Польщі у 1919 році. Користуючись власним авторитетом, він усіляко применшував проблематику українського питання серед лідерів Антанти на Паризькій мирній конференції. Через це українці й зобразили його виконавцем "Поховального маршу".

Опубліковано у швейцарському виданні "L'Ukraine".

Я чомусь подумав що це Сагайдачний праворуч, коли вперше побачив.

>>2234
Між "-рос" і "-рус" немає різниці, бо корінь того один – Ρωςία (РОсія).

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B8_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%97

Навіть до визнання української мови самостійною в Російській імперії, Російські лінгвісти поділяли "малоросійське наріччя" на три піднаріччя – південно-західне, південно-східне і північне. Карпатські діалекти завжди включалися в одну південно-західну групу разом з галицькими, що за Царських, що за радянських часів. В Австро-Угорщині закарпатські, галицькі та буковинські діалекти були об'єднані під загальною назвою Ruthenische Sprache. Угорські русини себе не протиставляли русинам галицьким чи буковинським. Більш того, оскільки Закарпаття і Пряшівщина адміністративно відносилося до угорської корони, угорські русини в 1849 році офіційно зверталися до імператора Франц Йосифа про передачу їх краю до складу Королівства Галичини і Лодомерії (юрисдикція Австрії) для возз'єднання всіх "руських" коронних земель в якості єдиної адміністративної одиниці. Але ця ідея зустріла активний опір угорців і імператор відмовив. У політичному плані угорські русини, точно так само, як і галицькі, ділилися на дві течії - москвофілів і українофілів. І ті, й інші розглядали Угорських русинів, як частину малоросів (українців) і ніяк інакше. З тією лише різницею, що москвофіли поділяли російську імперську концепцію про триєдиний російський народ (великороси, малороси, білороси), а українофіли розглядали всіх русинів-українців від Сяну до Дону виключно як самостійний етнос.
Зараз ситуація така, що три різних діалекти Південно-Західного наріччя за межами України були кодифіковані і отримали статус самостійних мов. Так в Югославії в 1974 році був кодифікований паннонсько-воєводинський діалект, як паннонсько-русинська мова, в Словаччині в 1995 році пряшівський діалект, як пряшівсько-русинська мова і в Польщі в 2000 році лемківсько-горлицький діалект, як лемківська мова. Таким чином на даний момент маємо шість кодифікованих східнослов'янських мов, три з яких не мають власних діалектів.
Закарпатські діалекти, у яких немає власної кодифікованої версії, часом об'єднують з паннонсько-воєводинським, пряшівським і лемківсько-горлицьким під сукупною абстрактною назвою "русинська мова", що є абсурдом, оскільки, наприклад, лемківсько-горлицький діалект у межах південно-західного наріччя набагато ближчий до галицького, ніж до будь-якого з чотирьох закарпатських діалектів.
Взагалі, межі "русинської мови" постійно плавають. Деякі "активісти" включають в нього крім кодифікованих і закарпатських ще й гуцульський з бойківським, а інші обмежуються лише лемками.
ІМГО, це не питання лінгвістики в принципі. Просто в деяких районах ареалу поширення Південно-Західного наріччя української мови все ще використовується стара самоназва жителів "русини", особливо за межами України. У частини з них це призвело до появи самоідентифікації як окремого етносу, хоча ще 100 років тому абсолютно всі українці Австро-Угорщини називалися русинами. Парадокс ситуації полягає в тому, що скрізь, де діалекти Південно-Західного наріччя свого часу отримали статус самостійних мов, вони вже знаходяться на межі повного зникнення. Молодь в Сербії, Польщі та Словаччині більше не говорить на цих діалектах/мікромовах, і здебільшого асимілювалася. У Закарпатті ж навпаки діалекти живуть і живуть. Можливо, через меншу урбанізацію краю.

>>2354
Це сім'я Сагайдачного до появлення в нього тютюнової залежності, якщо ти розумієш про що я.

>>2364
> Можливо, через меншу урбанізацію краю
В Україні рівень урбанізації майже 80%, в той час як у Польщі трохи більше 60%.

>>2366
Розумію.

це по ідеї збірка всяких діалогів староукраїнською та церковнослов'янськими мовами, а приклад староукраїнської в" розмові " на другій картинці

Давно ворушиться в мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о Полку Ігоря»...
Вонми гласу моленія моего, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Ігоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик.
14 апреля 1854. Новопетровське укріплення

Протоколи Головної Руської Ради щодо руської символіки для зібрання у Станіславові (нині Івано-Франківську) від спеціально уповноважених Царевича, Мохнацького та Кульчицького від 19 березня 1848 року.