>>43647З того ж твору?
Та й україномовні жінки потроху переймають цю поведінкову модель.
А куди подітися? Довкруж російськомовні глянцеві журнали на кшталт «Наталі» та «Космополітен» та їх дешевші аналоги «Ліза», «Настя», «Єдінствєнная», що проголошують — ти багіня, а он лішь твой раб, слуга, ходячий гаманець, який має виконувати твої забаганки і найменші примхи, аби підкреслити свій статус. Збиваються у зграї, обговорюючи «як краще прокачати мужика на дєньгі». Переконують одна одну: «Ти лучшая і весь мір у твоїх ног». От в Італії — мужики! А у Франції! А у нас — якісь сірі, неоковирні жмоти, на яких і дивитися бридко.
Три війни, бляха муха! Дві світових і одна громадянська! Мільйони трупів. Хто йшов вмирати за вас, суки? За ваші дупи, за ваші чаювання, за ваші плітки, за ваші місячні, цицьки, фарбовані губки, вищипані бровки, духи «Масква» у флакончику з червоною етикеткою?
Я, звичайно, розумію, як важко самій піднімати трьох дітей, не спати ночами, впахувати на п’ятьох роботах, сумувати за погубленою молодістю...
Але це — життя. І можливість бодай нечасто, але дивитися на небо, слухати спів пташок і щебетання дитячих голосів, це можливість перехилити чарку на свято, прикластися носом до троянди, почитати книжку чи подивитися кіно про любов.
Це в будь-якому разі в тисячі разів краще, ніж умирати в муках у польовому шпиталі від отриманої кулі в живіт чи осколка в голову.
Тупі зажрані курви, яким не загрожує раптова смерть від сто двадцятої міни або банальне втоплення під час понтонної переправи на стрімкому Дністрі.
Я не жаліюся, ні. Просто все це близько на відстані одного покоління.
Життя чоловіка — то постійна готовність до зустрічі зі смертю. Тому так і любимо ми фільми про війну. Бо сублімуємо на кадри кінохроніки своє життя: чи бодай не трапиться й мені через таке пройти, а як би я повівся б у подібній ситуації, у подібному однострої?
До речі, ви десь бачили на вулицях Києва або в інших містах вивіску з надписом «Чоловіча консультація»? Що, ніде не бачили? Правильно. Бо таких нема.
Чому? Тому що «терпи мужик», це бабам та дітям пристало по лікарям гасати, а ти терпи. А як болить? То нічо... Закури, хильни чарчину, як не вдарить інфаркт чи інсульт, то згодом попустить.
Згідно зі статистикою в Україні жінки живуть у середньому на дванадцять років довше за чоловіків. Ви тільки вдумайтеся в ці цифри! Шістдесят два роки в чоловіків проти сімдесяти чотирьох у жінок.
Як не загинути наглою смертю на війні, так подохнути відразу після виходу на пенсію — основна політика держави щодо сильної статі.
Сильний, здоровий, самостійний, упевнений у собі чоловік, що має власну думку і сили для реалізації власного проекту — настільки рідкісна птаха в наших місцях, що його ще піди пошукай. Увесь світ проти нього і нема жодних передумов для його розмноження.
Бо із самої школи чують хлопчики — «дівчаткам треба в усьому поступатись, вони слабші». У школі — «не ображайте дівчаток, бо їм ще народжувати».
Ага, образиш їх! Як у сьомому класі в дівок уже цицьки третього розміру, а в тебе тільки перша волосина на лобку з’явилася. А довкруж тільки і розмов про теє...
Ось і маєш першу психо-статеву травму на кшталт: як же його виїбати Аньку Гудкову, коли вона із десятикласниками шашні водить, а тобі ще фільм про Електроніка подобається. Дарма що в одному класі вчимося. Далі — гірше!
Їх дійсно треба якось їбати, але як? Де про то програми, курси підвищення кваліфікації, спеціальні семінари? Тільки величезні прутні негрів у вагінах розкарячених самок на порнографічних картах для гри в дурня. Від монументальності тих прутнів аж у піт кидає, коли дивишся згори на свій блідий підлітковий корінець.
А потім усі ці вульгарні, жлобські ритуали залицяння, як-от букетики-трояндочки-цукерочки-шампанське..., бр-р-р-р-ридота яка. Думаєте, нам то страшенно в кайф — виглядати у ваших очах опецькуватими ідіотами, витанцьовуючи тупі шлюбні ча-ча-ча, аби отримати право на законний коїтус.
Ну добре, підійду і напряму скажу — «хочу з тобою їбаться». Пошлеш під три чорти. Чи не так? Нє... спершу процес приниження, ритуал знущання, завоювання самки показною щедрістю, гумором, дотепністю... Анекдотики всякі від Юрія Нікуліна та Іллі Ноябрьова. Ха-ха-ха, натужне.
А вона, як цариця на троні, гах, він такий-сякий, ніякий: і борщ сьорбає прицмокуючи, і манікюр не робить, і взагалі йому фіолетовий колір не пасує, а сорочку саме таку вдягнув, значить зі смаком не все гаразд.
І всі ці приниження, аби лише запхати прутня у піхву і кінчити передчасно від нервів (хорошо, шо хоть встал), отримавши чергове «фе». Хєровий мужик пошол. Вот Ашот мєня єбал по трі часа, що очі на лоба лізли. Ото був мужик!
І де той Ашот? І хто його колись бачив? Думаю, що це якийсь міфічний їбака на кшталт молдавського Фет-Фрумоса, якого наші баби спеціально вигадали, аби нормальних чоловіків заганяти в тенета власної закомплексованості. Нема насправді ніякого Ашота, бо я в житті був знайомий з кількома вірменами — нормальні інтелігентні люди. Мали ті самі проблеми зі своїми скандальними вусатими самками. Тільки ті розповідали одна одній, як отримували множинні оргазми від якогось дєсантніка Кірюхі зі Пскова, теж, либонь, міфічного їбаки, вигаданого хитрими жінками сходу, аби ятрити нерви власних чоловіків, що возять на київські ринки до Нового року мандаринки та гвоздики на те кляте Восьме березня.